|
Пропонуємо взаємне розміщення посилань на сайти |
Гостей: 2
Користувачів: 0
Всього користувачів: 16
Новий користувач: irina
|
|
 Коротка хронологія подій |
КОРОТКИЙ
хронологічний огляд найважливіших подій в історії Карлівщини
Вірогідно до листопада 1708 року землі по р.Орчик, на яких пізніше почало розбудовуватися майбутнє місто Карлівка, належали судді Полтавського полку, прибічнику гетьмана Мазепи – Івану Красноперичу.
Відгук про ті часи зберігся в дещо видозміненій сучасній назві лісу – Красноперівський.
Документальні свідчення про наявність вже тоді на цій території будь – якого населеного пункту не відомі.
8 – 12 жовтня 1731 року – дата однієї з найперших, достовірних, документально підтверджених згадок про „ слободу” Карлівку, де вона до того ж вперше фігурує під своєю сучасною назвою. Тодішній власник навколишніх земель – командуючий військами на Україні (Українським корпусом), в скорому часі Київський генерал –губернатор (іменний указ Сенату від 11 листопада 1731 р.)генерал - аншеф російської армії, віднедавна австрійський граф Іоганн– Бернгард Вейсбах, принаймні восени 1731 року, використовував свою слободу в якості тимчасової резиденції (штаб - квартири) звідкіля керував та контролював за ходом робіт по зведенню знаменитої Української укріпленої лінії, що простяглася від Дніпра до Сіверського Донця та мала захистити Гетьманську і Слобідську Україну від набігів татар. Є підстави саме його вважати і автором назви „Карлівка”.
Після смерті І. –Б. Вейсбаха 24 серпня 1735 всіма маєтностями надалі володіла його дружина, тепер уже вдова, - графиня Вейсбах до своєї кончини 5 жовтня 1736 року.
Друга половина січня 1737 року – генерал – фельдмаршал Бурхард - Христоф Мініх отримав від імператриці Анни Іоаннівни в якості винагороди за успішний Кримський похід 1736 року маєтності покійного І.-Б.Вейсбаха, які той одержував за службу.
З 26 лютого 1739 року відомо про факт перейменування Б. –Х. Мініхом „Карлівки” на „Мініхполь”. Нова назва проіснувала принаймні до квітня 1743 р.
Стара версія, що, на жаль, вже понад 150 років публікується в різних виданнях, та сутність якої полягає в тому, що нібито засновником та автором назви „Карлівка” був міфічний „Карл” Мініх є помилковою.
Всі свої надбання - рухоме та нерухоме майно Б. –Х. Мініх фактично повністю втратив після арешту в ніч з 24 на 25 листопада 1741 року під час державного перевороту на користь дочки Петра І – Єлизавети Петрівни. Юридично акт відчуження, в тому числі і карлівських земель, остаточно було затверджено Маніфестом від 22 січня 1742 року.
За часів І.- Б.Вейсбаха та Б.-Х.Мініха Карлівка (Мініхполь) набуває статусу адміністративно – територіального центру навколишніх земель, формується майбутній Карлівський маєток (на протязі ХVІІІ ст. це Карлівська волость), виникають та розвиваються села Федорівка і Варварівка...
В Карлівці будується бойове укріплення для захисту від набігів татар, яке за за розмірами не поступається фортецям Української укріпленої лінії (рештки цього укріплення відомі принаймні до кінця ХІХ ст., в деяких виданнях їх, вірогідно помилково, називають руїнами „палацу” та рештками „саду Мініха”).
30 квітня 1743 року імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом подарувала Карлівський маєток своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському, який після його смерті 6 липня 1771 року успадкував молодший брат, на той час вже колишній останній гетьман України – Кирило Розумовський. Загалом сімейство Розумовських володіло Карлівськими землями близько 106 років.
11 травня 1784 року найперше відоме документальне повідомлення, що вже принаймні в 80 – х роках ХVІІІ ст.Карлівка починає називатися містечком.
9 червня 1787 року під час повернення з подорожі до Криму, по дорозі з Полтави до Костянтинограду, імператриця Катерина ІІ зупинялася в Карлівці та мала обід.
24 квітня 1800 року - відповідно до „Распределительной записи имений графа Кирилла Григорьевича Разумовского между его сыновьями» четвертий син останнього Українського гетьмана - Лев Кирилович Розумовський фактично вступив у володіння (юридичні права отримав після смерті батька 3 січня 1803 року) Карлівськими землями, що він ознаменував будівництвом в тому ж році дерев’яної „церкви Варваринськой” в селі Варварівці.
Лев Кирилович виявився найефективнішим господарником серед Розумовських. Саме за часів його діяльності було покладено початок розбудови промислових підприємств, переважно по переробці сільськогосподарської сировини.
Так „с 1808 года” його зусиллями була заснована суконна мануфактура, яка в середині ХІХ ст. була найпродуктивнішою та найефективнішою серед подібних підприємств Полтавської губернії і добре відомою далеко за її межами.
За станом на 1817 рік в містечку Карлівці та в селах маєтку діяли: 4 винокурених заводи, восколильний завод, селітряний та цегельний заводи, а також невеликі за обсягом продукції: полотняна фабрика, пивоварня,маслобійня та ін.
Ці обставини сприяли остаточному закріпленню за Карлівкою статусу містечка.
Належним чином розвивалося і сільське господарство, головною галуззю якого на той час було тваринництво, тож кількість овечих заводів було збільшено до 7 одиниць, великої рогатої худоби до 3 одиниць, діяв кінний завод...
Найперша в Карлівці лікарня почала діяти вірогідно вже в перші роки ХІХ ст., а на Плані містечка 1817 року зображено навіть цілий „Лазаретный дворъ».
За рік до кончини Лева Кириловича (помер 21 листопада 1818 року)його коштом та опікою в Карлівці було збудовано унікальну муровану 3 –х престольну Успенську церкву, якій пізніше, через дуже великий приход, судилося стати єдиною на всю Полтавську єпархію 1–го класу (варварськи зруйнована всередині 30-х років ХІХ ст.)
Залишила по собі добру згадку і його дружина Марія Григорівна Розумовська будівництвом в 1828 р., через 10 років по кончині коханого чоловіка, Благовіщенської церкви в селі Федорівці (єдина, будова якої збереглася на початок ХХІ ст., але потребує якнайскорішої реставрації).
24 лютого 1849 року - Марія Григорівна Розумовська , вдова Лева Кириловича, будучи вже похилого віку, продала Карлівський маєток Великій Княгині Олені Павлівні, дружині Михайла Павловича – сина Павла І.
21 травня 1859 року набуло чинності „Положение для крестьян Карловского имения”, що знаменувало собою безпрецедентну подію в історії всієї величезної Російської імперії – першими, за два роки до приведення в дію знаменитої реформи 1861 року, селяни Карлівського маєтку набули незалежності від кріпосного права та й до того ж отримали найбільші земельні наділи і за найкращих умов!
В другій половині 50-х років ХІХ ст., завдячуючи титанічним зусиллям мудрої господині і далекоглядної реформаторки Великої Княгині Олени Павлівни, саме на долю Карлівщини випала честь бути місцем зародження та опробовування на практиці великої реформи, що принесла визволення від кріпосного рабства багатомільйонному населенню імперії.
Подаючи приклад господарювання в нових умовах Велика Княгиня зосередила свої зусилля на подальшій розбудові промисловості маєтку. Так, на 1860 рік припадає заснування по своїй суті ремонтно – механічного заводу (нині це найстаріший на Полтавщині Карлівський машинобудівний завод). В 1862 році став до ладу спиртовий завод – „винокуренное производство”, якому не було рівних в усій Полтавській губернії. А в 1866 – єдиний в губернії крохмальний завод...
Прибутки Карлівського маєтку протягом пореформеного десятиліття збільшилися втричі!
Загалом розбудова переробних підприємств маєтку продовжувалася до початку першої світової війни, коли став до ладу останній з трьох цукрових заводів.
Вже в кінці ХІХ ст. в господарстві маєтку було досягнуто такого стану, коли зібраний на полях урожай за його межі не переробленим не вивозився.
Подією надзвичайної ваги для поступального економічного розвитку всього краю стало введення до ладу в 1897 році залізничної гілки Полтава – Костянтиноград. Але до Карлівки з боку Полтави вона була підведена принаймні на два роки раніше (не пізніше 1895 року). Будівництво залізничної станції в Карлівці є безперечною заслугою герцогів Георгія та Михайла Мекленбург –Стрелицьких...
Наскільки названа подія була дуже вагома свідчить вже те, що Карлівка в багатьох документах того періоду почала частіше називатися не містечком, а „станцією Карлівкою”.
Доречно зазначити, що з початку 1873 року Карлівським маєтком володіла Велика Княгиня Катерина Михайлівна (1827 -1894 р.р.), донька Великої Княгині Олени Павлівни. А з 1894–го по 1917 рік маєток перейшов у власність її нащадків герцогів Георгія Георгійовича Мекленбург–Стрелицького (1859 -1909 р.р.), Михайла Георгійовича Мекленбург–Стрелицького (1863 -1934 р.р.) та їх сестри принцеси Олени Георгіївни Саксен- Альтенбурзької (1857 -1836р.р.).
Слід віддати належне братам герцогам Мекленбур-Стрелицьким та їхній сестрі вже за те, що вони не стали дробити Карлівський маєток на три спадкові частини, а залишили його в спільному володінні. Тож до 1917 року Карлівщина продовжувала бути цілісним сільськогосподарським та промислово-переробним комплексом.
Карлівський район було створено 7 березня 1923 року. Його територіальною основою став колишній Карлівський маєток, але за деяких змін, так на північному заході маєтку села Тагамлик (сучасна Кошманівка) та „деревня Ладыженка» з навколишніми землями відійшли до новоствореного Машівського району, а на сході - села Хрестище, Кирилівка, Тишенківка (Красноградського району) з прилеглими населеними пунктами та територією відійшли до сусіднього Красноградського району. А до складу Карлівського району було включено Білухівщину та Максимівку з округою, які раніше до складу маєтку ніколи не входили. Загалом же, за територією, колишній Карлівський маєток перевищував нинішній Карлівський район близько як на 14%.
В 1939 році Карлівка віднесена до категорії селищ міського типу, в той період вона налічувала 10409 жителів.
Рішенням виконавчого комітету Полтавської обласної Ради депутатів трудящих від 13 квітня 1957 року селище міського типу Карлівку Карлівського району віднесено до категорії міст районного підпорядкування...
Розвиток сільського господарства та промисловості Карлівського району продовжувався і за часів радянської влади. Здобутки тих часів беззаперечні.
Науковий співробітник
Карлівського районного
історико-краєзнавчого музею
В.А. Пилипець
|
|
|
